Дніпро. Жінку "прохають на вихід" з хоспісу...?

Нікому не потрібна в Україні?...

З хоспісу на «вихід»

Щороку в Україні від раку помирають близько 80 тисяч людей. Для деяких з них останнім місцем життя стають хоспіси, що не так давно з’явилися й в Україні. Одначе, чи все «як треба» в цих закладах? Чи можна назвати українські хоспіси - лікарнями «європейського рівня»?

«Унікальна хвора»

Нещодавно до мене звернулася родина Яременко-Гришин, з своєю бідою – господарку родини, хвору на аденогенний, помірно-диференційований рак, лікарі хоспісу м. Дніпра (15 міська лікарня), «прохають на вихід» з лікарняного закладу. Мотивують рішення десь приблизно так: «Жінка вже рік перебуває в закладі. Вона жива. Більше ж року тривати у хоспісі хворих не мають права. Тож - можете лікуватися й удома…» Те ж, що панні Інна у хоспісі живе рік медики «за очі» називають явищем майже «винятковим». Отак -от! Виходить, перебувати у хоспісі понад рік й при цьому лишатися живими – унікальне явище для України? Звучить трохи моторошно як на мене… Невже дійсно українські хоспіси перетворилися в місце «швидкого упокою» українців, а Інна Яременко у власній боротьбі за життя (жінка навіть почала відчувати руки й ноги) руйнує загальну «статистику»…? Тобто: якщо не вмираєш вчасно – йди геть?!

Та куди йти Інні Яременко, що має невеличку квартирку на четвертому поверсі будинку, де й ліфт у будівлі не працює? Як, приковану до ліжка, мати доставлять до четвертого поверху рідні, як її можна буде швидко знову госпіталізувати, якщо знадобиться термінова допомога? У тій своїй квартирці Інна Яременко, колишня викладач одного з ВНЗ Дніпра, мешкає разом з чоловіком та шестирічною донечкою, Євою. Дівчинці навряд чи приємно кожного дня бачити страждання матусі, от і батькові по догляду за тяжкохворою дружиною, якщо її випишуть з медичного закладу додому, - слід буде звільнятися з роботи: жінку треба кілька разів на день повертати, годувати, давати їй ліки, бо ж вона сама не підіймається.… Деколи ж Інні стає особливо тяжко –в такі жахливі хвилини її тіло буквально ламає від болю. Тоді жінці необхідна професійна медична поміч. Грошей же на те, щоби наймати медсестру вдома - у родини немає.

Спочатку хворій фінансово допомагали родичі що проживають за кордоном, от і друзі, службовці з ВНЗ, де Інна раніше викладала, скинулися й купили багатофункціональне ліжечко. Та нині грошей у родини вже немає. Тож довелося відмовитися й від послуг платної доглядальниці. Догляд наче в хостесі добрий, та все ж і чоловіку, Андрію, треба виконувати багато різної роботи. Тож він кожного дня чимало часу проводить поруч з коханою. Та все ж нині має час і на роботу, й на догляд дитини…Якщо ж хвору жінку повернуть додому – чоловік працювати не зможе, вимушений буде весь час знаходитись поруч дружини.

Нікому не потрібна?

Тож, коли зав відділення 15 лікарні Світлана Сушко повідомила, що хворій «час з’їжджати» - родина була шокована цією новиною. Як варіант, лікарі їм запропонували переїхати у 16 лікарю. Та цю лікарню Інна добре знає й жінці відомо, що там нема відповідних умов для хворого на онкологію, тим більше для таких складних випадків як у неї. Тому Інна Яременко й попрохала аби її перевели бодай в 4 лікарню. Та досі щось з цим не складається, хвору наче з хоспісу вже виписали, але досі не перевезти у «четверику». «Боюся, в будь-який час мене виставлять з хоспісу на вулицю» -бідкається Інна. Не дуже вірить хвора жінка у те, що її бажають бачити у тій же 4-ці. Тож, скорше за все й звідтіля додому направлять, «помирати», подалі від очей, без гідної медичної допомоги. От і під час нашої зустрічі з Інною Яременко, що відбулася 7 жовтня, лікарі майже клятвено пообіцяли журналісту «Вістей» перевести жінку у лікарню вже за три дні - в понеділок, 10 жовтня, та досі це не відбулося…Можливо, передумали та лишать її у хоспісі? Дай Боже. Загалом, обслуговування в цьому закладі Інну влаштовує й хвора рада б тут лишитися, та лікарі ж вказують на неможливість її подальшого перебування у хоспісі, скидаючись на якесь «положення». От тільки чи писане воно?

Не зрозуміло на чому базуються висновки медиків експертів, щодо непотрібності перебування Інни у хостосі…

«Навіть комп'ютерної томографії мені не зробили, хоча попередня була рік тому, - каже Інна. - З чого був зроблений  висновок що я маю лікуватися вдома? Не зрозуміло…» - зазначає жінка.

Тобто лікарі лишень візуально оглянувши пацієнтку, переконалися що Інні покращало?

Складна розмова

Під час нашого візиту у 15 лікарню, вдалося поспілкуватися з медками закладу. Надалі надаємо частину прямої розмови яка склалася у нашій присутності в палаті Інни Яременко з лікарями - аби читачі змогли зрозуміти позицію медиків й хворої та зайві журналістські домисли не заважали відшукати правду у цій ситуації.

Тамара Наполіонівна Бортнікова, зам головного лікаря з експортних питань лікарні:

-«Наша пацієнтка, хвора на онкологічне захворювання знаходиться вже рік в лікарні. Ми ж пів року тримаємо по положенню, у нас же лікарняній заклад, а не соціальні койки! Інна Яременко тільки потребує постійного нагляду, тож може знаходитися й вдома. Вона в основному приймає пігулки, уколи може робити медсестра, оглядати – сімейний лікар, була комісія нещодавно – у складі трьох онкологів. Хвору оглянули. Експерти надали висновок що жінку можна виписати з хоспісу.

Та, ми хвору нікуди не виганяємо тим паче на вулицю. Хочемо перевести у спеціалізоване онкологічне відділення 4-ї міської лікарні. Але спочатку домовилися перевезти Інну у 16 міську лікарню, на що вона дала згоду. Домовилися щодо машини у швидкій. Та, зважте, це ж не так просто: дзвонили черговому лікарю у швидку, щоби в певний час була надана машина. Та в заначений час хвора не погодилася їхати у 16-ту лікарню…Тоді було узгоджено вже в 4-улікарню перевезти пацієнтку. Та нині Інна вже й туди не бажає.(додає зам головного лікаря й похмуро оглядає Інну Яременко).»

Інна Яременко не погоджується з цими словами:

-«Я не давала згоду їхати у шістнадцяту лікарню. Мене взагалі ніхто в хоспісі не запитував щодо моєї думки, та я знаю, що у 16 лікарні нема умов для таких як я. Від 4-ї ж міської лікарні ніколи не відмовляюся, прохала лишень в понеділок перевести туди, а не в п’ятницю, на вихідні. Вже перевозили якось мене у пітницю, в 16-у поліклініку. Привезли з хоспісу(тоді закривалася 15 лікарня на ремонт) і я три з половиною години на залізній качалці пролежала, нікуди не переводили. Бо у мене не було рентгену передусім і лікарі 16 лікарні тоді дивувалися: «як це ви лікувалися й вам не зробили у рентген!» Далі… зі мною мене не було надано інформацій щодо жодного препарату, які я приймаю. Тобто ніякого супроводу в іншу лікарню не було! Завдяки цьому лікарі 16-ї в вихідні мені не давали навіть най потрібніші препарати – бо вони не були прописані. До понеділка мучилася, чекала. Тому я й просила цей раз щоби в понеділок мене перевезли, а не в п’ятницю. От і, помисліть, як можна за годину зібратися? Треба ж підготуватися, от і аби перевезти моє ліжко –теж треба машину замовити…А у чоловіка грошей тоді не було. А мене з хоспісу вирішили терміново вивезти…»

Загалом, розмова в палаті якось не складалася. Лікарі натякали на тому, що жінка може й сама лікуватися, що їй не потрібна постійна допомога та уколи кожного дня.

На це тяжко дихаючи, Інна зазначила:

-Чому ж тоді мене завідуюча Сушко Світлана заставляла купувати димедрол та кеталонг? Ви навіть не зафіксовали це у журналах  що мені їх колють? Сьогодні мені три уколи зробили, - так кожного дня. Хто мені робитиме це вдома?

На це питання відповіді жінка не отримала. Тим часом Інна Яременко, зі сльозами на очах продовжувала питатися:

«-Скажіть, чому моя особиста справа не може бути надана для ознайомлення – мені кажуть, що це закрита інформація й я не можу нічого довідуватися… Але ж я, як пацієнт, маю право знати що там написано!»

Останнє зауваження мов жалом вдарило лікарів. На хвилю в палаті запанувала тиша , потому зам головного лікаря зазначила:

«-Одне й теж повторюєте. У мене нема часу, чекають хворі.-У нас хворих дуже багато, не тільки Ви».

Попрощавшись, Тамара Наполіонівна Бортнікова пішла з палати.

Завідуюча відділення Світлана Сушко теж внесла власні пояснення щодо Інни Яременко:

«Вона каже що їй потрібні обезболюючі…Ви бачили що їй недобре було, Інні? От стільки ви спілкувалися,  дві години? То за цей час їй би вже були потрібні ліки. Тож – розумієте, що жінка й вдома може лікуватися» - заначила лікар, сухо додала: Загалом, з цією родиною у нас стільки проблем з самого початку…Якби ви знали!»

Чесно? Від цієї історії якась тяжка втома на серці. Що дивно –не так через те, що у Інни страшний діагноз. Суму додає інше - відчуття хворобливості суспільства українського: непотрібності, меншовартості кожного громадянина в ньому. Розуміємо, що хоспіси українські тільки починають працювати, але якщо ми будемо вже на початку діяти за принципом «хворий сам якось виживатиме» – що то за медицина буде? Де ж та клятва Гіппократа, коли простягнуті за поміччю руки, відхиляємо та ще й доводимо ситуацію до абсурду, не знайшовши мудрого слова до людини, яка й так у біді…Певно щось у нашому суспільстві не так, як повинно бути! Чому вже тиждень минув після нашої розмови з лікарями а питання Інни Яременко все ще «висить у повітрі»… Чи лишиться жінка у хоспісі? Чи буде переведена у лікарню? Вернеться додому?

Не звинувачую лікарів, -в жодному разі.. Проблема у Системі нашої «машини медичної». Вона застаріла й потребує дійсно корисних реформ, а не красивих назв, за якими криється: бідність лікарень, недостатня чисельність місць у хоспісах та відсутність ліків…Та це – час змінювати. Бо хвороби суспільства ладні знищити Україну!